Cьогодні 111 років з дня народження Івана Багряного – великого українського прозаїка, поета та публіциста. Пам’ятаймо та шануймо спадщину великих українців!

1925 року Іван Лозов'яга (справжнє прізвище митця) надрукував свої перші вірші, а згодом і невеличку збірку "Чорні силуети: П'ять оповідань". Навчаючись у Київському художньому інституті, вступив до опозиційного літературного об'єднання МАРС ("Майстерня революційного слова"), де співпрацював із Валер'яном Підмогильним, Євгеном Плужником, Борисом Антоненком-Давидовичем, Григорієм Косинкою, Тодосем Осьмачкою та іншими, яких пізніше радянська влада переслідуватиме. У 1929 році на власний кошт видав  поему "Ave Maria", яка майже миттєво була заборонена цензурою й вилучена з книготоргівлі. 1930 року побачив світ історичний роман у віршах "Скелька", про повстання селян. За нього тогочасна критика назвала Багряного "співцем куркульської ідеології".

Звинувачений "у проведенні контрреволюційної агітації" за допомогою літературних творів, пробув 11 місяців у камері одиночного ув'язнення у внутрішній тюрмі ГПУ, а потім відправлений до спецпоселення на Далекий Схід. У часи Другої світової війни працював  в "оунівському підпіллі", брав участь у створенні Української Головної Визвольної Ради (УГВР), у розробці її програмових документів. 1945 Багряний емігрував до Хорватії, а потім Німеччини. У своєму памфлеті "Чому я не хочу вертатись до СРСР?" він виклав політичну декларацію національної гідності й прав людини, яка пережила примусову репатріацію, насильство, тортури, приниження як колишній в'язень, остарбайтер, полонений, позбавлений власного імені. Логічно обгрунтував закономірність еміграції з Радянського Союзу - батьківщини-мачухи, котра пішла на геноцид проти власного народу. 1948 року Багряний заснував Українську революційно-демократичну партію (УРДП) і відтоді цілих 17 років — до самої смерті редагував газету "Українські вісті". Письменник був головою Виконавчого органу Української Національної Ради і заступником президента УНР.